13 июля 2021 г.

Володимир Путін «Про історичнуєдність росіян та українців».


Нещодавно, відповідаючи під час «Прямої лінії» на питання про російсько-українські відносини, сказав, що росіяни та українці – один народ, єдине ціле. 

Ці слова – не данина якійсь кон’юнктурі, поточним політичним обставинам. 

Говорив про це неодноразово, це моє переконання. 

Тому вважаю за необхідне докладно викласти свою позицію, поділитися оцінками сьогоднішньої ситуації. 

Одразу підкреслю, що стіну, яка виникла в останні роки між Росією та Україною, між частинами, по суті, одного історичного і духовного простору, сприймаю як велику спільну біду, як трагедію. 

Це, передусім, наслідки наших власних помилок, яких ми припустилися у різні періоди.

Але й результат цілеспрямованої роботи тих сил, які завжди прагнули підірвати нашу єдність. 

Формула, що застосовується, відома споконвік: розділяй та володарюй. Нічого нового.

Звідси і спроби зіграти на національному питанні, посіяти розбрат між людьми. 

А як надзавдання – розділити, а згодом і стравити між собою частини єдиного народу. 

Щоб краще зрозуміти теперішнє і зазирнути в майбутнє, ми повинні звернутися до історії.

Звичайно, в межах статті неможливо охопити всі події, які трапилися більше ніж за тисячу років. 

Проте, я зупинюся на тих ключових, поворотних моментах, про які нам – і в Росії, і в Україні – важливо пам’ятати. 

І росіяни, і українці, і білоруси – спадкоємці Давньої Руси, яка була найбільшою державою Європи. 

Слов’янські та інші племена на величезному просторі – від Ладоги, Новгорода, Пскова до Києва і Чернігова – були об’єднані однією мовою (зараз ми називаємо її давньоруською), господарськими зв’язками, владою династії князів Рюриковичів. 

А після хрещення Руси – й однією православною вірою. 

Духовний вибір Святого Володимира, який був і Новгородським, і Великим Київським князем, і сьогодні багато в чому визначає нашу спорідненість. 

Київський княжий стіл займав головуюче становище в Давньоруській державі. 

Так повелося з кінця ІХ століття. 

Слова Віщого Олега про Київ: «Да буде це мати містам руським» – зберегла для нащадків «Повість временних літ». 

Пізніше, як і інші європейські держави того часу, Давня Русь зіткнулася з послабленням центральної влади, роздробленістю. 

При цьому і знать, і прості люди сприймали Русь, як спільний простір, як свою Вітчизну.

Після руйнівного нашестя Батия, коли багато міст, у тому числі Київ, були розорені, роздробленість посилилася. 

Північно-Східна Русь потрапила у ординську залежність, але зберегла обмежений суверенітет. 

Південні та західні руські землі здебільшого увійшли до складу Великого Князівства Литовського, яке, хочу звернути на це увагу, в історичних документах називалося Великим Князівством Литовським і Руським. 

Представники княжих і боярських родів переходили на службу від одного князя до іншого, ворогували між собою, але й дружили, укладали союзи. 

На Куликовому полі поряд з Великим князем Московським Дмитром Івановичем билися воєвода Боброк з Волині, сини Великого князя Литовського Ольгерда – Андрій Полоцький і Дмитро Брянський. 

При цьому свої війська на з’єднання з Мамаєм вів Великий князь Литовський Ягайло – син тверської княжни. 

Все це – сторінки нашої спільної історії, відображення її складності та багатовимірності.

Важливо зазначити, що і у західних, і у східних руських землях розмовляли однією мовою.

Віра була православною. 

Аж до середини XV століття зберігалося єдине церковне керівництво. 

На новому щаблі історичного розвитку центрами тяжіння, консолідації території Давньої Руси могли стати й Литовська Русь, й Московська Русь, що укріплялася. 

Історія розпорядилася так, що центром возз’єднання, який продовжив традицію давньоруської державності, стала Москва. 

Московські князі – нащадки князя Олександра Невського – скинули зовнішнє ярмо, почали збирати історичні руські землі. 

У Великому Князівстві Литовському йшли інші процеси. 

У XIV столітті правляча еліта Литви прийняла католицтво. 

У XVІ столітті була укладена Люблінська унія з Польським Королівством – створилася «Річь Посполита Обох Народів» (по суті – польського і литовського). 

Польська католицька знать отримала значні земельні володіння та привілеї на території Русі. 

Згідно з Берестейською унією 1596 року частина західно-руського православного духовенства підкорилася владі Папи Римського. 

Проводилося ополячення і латинізація, православ’я витіснялося. 

Як відповідь, у XVI – XVII століттях наростав визвольний рух православного населення Подніпров’я. 

Переломними стали події під час гетьманування Богдана Хмельницького. 

Його прихильники намагалися добитися від Речі Посполитої автономії. 

У проханні Війська запорозького королю Речі Посполитої у 1649 році говорилося про дотримання прав руського православного населення, про те, щоб «воєвода Київський був народу руського і закону грецького, щоб не наступав на церкви божі…». 

Але запорожців не почули. 

Далі були звернення Б. Хмельницького до Москви, які розглядалися Земськими соборами.

1 жовтня 1653 року цей вищий представницький орган Російської держави вирішив підтримати єдиновірців та прийняти їх під покровительство. 

У січні 1654 року Переяславською Радою це рішення було підтверджено. 

Тоді посли Б. Хмельницького і Москви об’їхали десятки міст, включно з Києвом, мешканці яких принесли присягу російському царю. 

Нічого такого, до речі, не було під час укладення Люблінської унії. 

У листі до Москви в 1654 році Б. Хмельницький дякував цареві Олексію Михайловичу за те, що той «все Військо запорозьке і весь світ православний російський під міцну і високу руку свою царську прийняти зволив». 

Тобто у зверненнях і до польського короля, і до російського царя, запорожці називали, визначали себе руськими православними людьми. 

У ході затяжної війни Російської держави з Річчю Посполитою деякі з гетьманів, спадкоємців Б. Хмельницького, то «віддалялися» від Москви, то шукали підтримки з боку Швеції, Польщі, Туреччини. 

Але, повторюю, для народу війна носила, по суті, визвольний характер. 

Вона закінчилася Андрусівським перемир’ям 1667 року. 

Остаточні підсумки закріпив «Вічний мир» 1686 року. 

До складу Російської держави увійшли місто Київ і землі лівобережжя Дніпра, у тому числі, Полтавщина, Чернігівщина, а також Запоріжжя. 

Їхні мешканці возз’єдналися з основною частиною руського православного народу. 

За самою цією областю утвердилася назва «Мала Русь» (Малоросія). 

Назва «Україна» тоді використовувалася частіше у значенні, в якому давньоруське слово «окраїна» зустрічається у письмових джерелах ще з ХІІ століття, коли йшлося про різноманітні порубіжні території. 

А слово «українець», якщо судити також на підставі архівних документів, спочатку означало прикордонних служивих людей, які забезпечували захист зовнішніх кордонів. 

На Правобережжі, яке залишилося у Речі Посполитій, реставрувалися старі порядки, посилився соціальний та релігійний гніт. 

Лівобережжя, землі, взяті під захист єдиної держави, навпаки, стали активно розвиватися.

Сюди масово переселялися жителі з іншого берега Дніпра. 

Вони шукали підтримки у людей однієї мови, і, звичайно, однієї віри. 

Під час Північної війни зі Швецією перед мешканцями Малоросії не стояв вибір – з ким бути. 

Заколот Мазепи підтримала лише невелика частина козаків. 

Люди різних станів вважали себе руськими і православними. 

Представники козацької старшини, введені до дворянського стану, досягали в Росії вершин політичної, дипломатичної, військової кар’єри. 

Випускники Києво-Могилянської академії відігравали провідну роль у церковному житті.

Так було і за часів гетьманату – по суті, автономного державного утворення зі своїм особливим внутрішнім устроєм, а далі – і в Російській імперії. 

Малороси багато в чому і творили велику спільну країну, її державність, культуру, науку.

Брали участь у освоєнні та розвитку Уралу, Сибіру, Кавказу, Далекого Сходу. 

До речі, й у радянський період уродженці України посідали найбільш значущі, у тому числі вищі посади в керівництві єдиної держави. 

Досить сказати, що загалом без малого 30 років КПРС очолювали М. Хрущов та Л. Брежнєв, чия партійна біографія була тісно пов’язана з Україною. 

У другій половині XVIII століття, після війн з Османською імперією до складу Росії увійшов Крим, а також землі Причорномор’я, які отримали назву «Новоросія». 

Вони заселялися вихідцями з усіх російських губерній. 

Після поділів Речі Посполитої Російська імперія повернула західні давньоруські землі, за винятком Галичини і Закарпаття, які опинилися в Австрійській, а згодом – у Австро-Угорській імперії. 

Інтеграція західно-руських земель до спільного державного простору була не лише результатом політичних і дипломатичних рішень. 

Вона відбувалася на основі спільної віри та культурних традицій. 

І знову я особливо зазначу – мовної близькості. 

Так, ще на початку XVII сторіччя один з ієрархів Уніатської церкви Йосиф Рутський повідомляв у Рим, що мешканці Московії називають руських з Речі Посполитої своїми братами, що письмова мова у них цілком однакова, а розмовна – хоча й відрізняється, але незначно. 

За його висловом, як у мешканців Рима і Бергамо. 

Це, як ми знаємо, центр і північ сучасної Італії. 

Звичайно, за багато століть роздробленості, життя у різних державах, виникли регіональні мовні особливості, говори. 

Мова літературна збагачувалася за рахунок народної. 

Величезну роль тут відіграли Іван Котляревський, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко.

Їхні твори є нашим спільним літературним і культурним надбанням. 

Вірші Тараса Шевченка створені українською мовою, а проза – здебільшого російською.

Книги Миколи Гоголя, патріота Росії, уродженця Полтавщини, написані російською мовою, сповнені малоросійськими народними виразами і фольклорними мотивами. 

Як можна поділити цю спадщину між Росією та Україною? 

І навіщо це робити? 

Південно-західні землі Російської імперії, Малоросія і Новоросія, Крим розвивалися як багатоманітні за своїм етнічним і релігійним складом. 

Тут жили кримські татари, вірмени, греки, євреї, караїми, кримчаки, болгари, поляки, серби, німці та інші народи. 

Всі вони зберігали свою віру, традиції, звичаї. 

Не збираюся нічого ідеалізувати. 

Відомі й Валуєвський циркуляр 1863 року, і Емський акт 1876 року, які обмежили видання і ввезення з-за кордону релігійної та суспільно-політичної літератури українською мовою.

Але тут важливим є історичний контекст. 

Ці рішення приймалися на тлі драматичних подій у Польщі, прагнення лідерів польського національного руху використати «українське питання» у своїх інтересах. 

Доповню, що художні твори, збірки українських віршів, народних пісень продовжували видаватися. 

Об’єктивні факти говорять про те, що в Російській імперії йшов активний процес розвитку малоросійської культурної ідентичності в межах великої російської нації, яка поєднувала великоросів, малоросів і білорусів. 

Одночасно в середовищі польської еліти і деякої частини малоросійської інтелігенції виникали й укріплювалися уявлення про окремий від російського український народ.

Історичної основи тут не було і не могло бути, тому висновки будувалися на різноманітних вигадках. 

Аж до того, що українці ніби взагалі не слов’яни, чи, навпаки, що українці – це справжні слов’яни, а росіяни, «московіти» – ні. 

Такі «гіпотези» стали все частіше використовувати з політичною метою як інструмент суперництва між європейськими державами. 

З кінця ХІХ століття австро-угорська влада підхопила цю тему – в противагу як польському національному руху, так і москвофільським настроям у Галичині. 

В роки Першої світової війни Відень сприяв формуванню так званого Легіону українських січових стрільців. 

Галичан, запідозрених у симпатіях до православ’я і до Росії, піддавали жорстоким репресіям, кидали до концентраційних таборів Талергоф і Терезін. 

Подальший розвиток подій пов'язаний з крахом європейських імперій, із запеклою Громадянською війною, що розгорнулася на величезному просторі колишньої Російської імперії, з іноземною інтервенцією. 

Після Лютневої революції, в березні 1917 року в Києві була створена Центральна Рада, яка претендувала на роль органу вищої влади. 

В листопаді 1917 року в своєму третьому універсалі вона заявила про створення Української Народної Республіки (УНР) в складі Росії. 

У грудні 1917 року представники УНР прибули до Брест-Литовська, де йшли переговори Радянської Росії з Німеччиною та її союзниками. 

На засіданні 10 січня 1918 року голова української делегації зачитав ноту про незалежність України. 

Потім Центральна Рада в своєму четвертому універсалі проголосила Україну незалежною.

Задекларований суверенітет виявився недовгим. 

Буквально через декілька тижнів делегація Ради підписала сепаратний договір з країнами німецького блоку. 

Німеччина і Австро-Угорщина, які знаходилися у тяжкому становищі, потребували українського хліба та сировини. 

Щоб забезпечити масштабне постачання, вони добилися згоди на відправку до УНР своїх військ і технічного персоналу. 

Фактично використали це як привід для окупації. 

Тим, хто сьогодні віддав Україну під повне зовнішнє управління, незайво згадати, що тоді, у 1918 році, таке рішення виявилося фатальним для правлячого у Києві режиму. 

За безпосередньої участі окупаційних військ Центральну Раду було повалено, а до влади приведено гетьмана П. Скоропадського, який проголосив замість УНР Українську державу, яка знаходилася, по суті, під німецьким протекторатом. 

У листопаді 1918 року – після революційних подій у Німеччині та Австро-Угорщині – П. Скоропадський, який втратив підтримку німецьких багнетів, взяв інший курс і заявив, що «Україні першій належить виступити у справі створення Всеросійської федерації». 

Однак невдовзі режим знову змінився. 

Настав час так званої Директорії. 

Восени 1918 року українські націоналісти проголосили Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР), а у січні 1919 року заявили про її об’єднання з Українською Народною Республікою. 

У липні 1919 року українські частини були розгромлені польськими військами, територія колишньої ЗУНР опинилася під владою Польщі. 

У квітні 1920 року С. Петлюра (один з «героїв», яких нав’язують сучасній Україні) уклав від імені Директорії УНР таємні конвенції, за якими – в обмін на військову підтримку – віддав Польщі землі Галичини і Західної Волині. 

У травні 1920 року петлюрівці вступили до Києва в обозі польських частин. 

Проте ненадовго. 

Вже у листопаді 1920 року, після перемир’я між Польщею і Радянською Росією, залишки петлюрівських військ здалися тим же полякам. 

На прикладі УНР видно, наскільки несталими були різноманітні квазідержавні утворення, які виникали на просторі колишньої Російської імперії під час Громадянської війни та смути. 

Націоналісти прагнули створити свої власні держави, лідери Білого руху виступали за неподільну Росію. 

Не уявляли себе поза Росією і багато республік, заснованих прихильниками більшовиків.

Разом з тим, з різних мотивів вожді більшовицької партії часом буквально виштовхували їх за межі Радянської Росії. 

Так, на початку 1918 року була проголошена Донецько-Криворізька радянська республіка, яка звернулася до Москви з питанням про входження до Радянської Росії. 

Надійшла відмова. 

В. Ленін зустрічався з керівниками цієї республіки та переконував їх діяти в складі Радянської України. 

15 березня 1918 року ЦК РКП(б) прямо ухвалив надіслати на Український з’їзд Рад делегатів, у тому числі з Донецького басейну, і створити на з’їзді «один уряд для всієї України». 

Території Донецько-Криворізької радянської республіки далі в основному і склали області Південного Сходу України. 

За Ризьким договором 1921 року між РСФРР, УРСР і Польщею західні землі колишньої Російської імперії відійшли до Польщі. 

У міжвоєнний період польський уряд розгорнув активну переселенську політику, намагаючись змінити етнічний склад на «східних кресах» – так у Польщі називали території нинішньої Західної України, Західної Білорусії та частини Литви. 

Проводилася жорстка полонізація, місцева культура і традиції гнобилися. 

Далі, вже у роки Другої світової війни, радикальні угруповання українських націоналістів використовували це як привід для терору не лише проти польського, а й єврейського, російського населення. 

У 1922 році під час створення СРСР, одним із засновників якого виступила УРСР, після досить гострої дискусії серед лідерів більшовиків був реалізований ленінський план створення союзної держави як федерації рівноправних республік. 

До тексту Декларації про створення Союзу РСР, а згодом до Конституції СРСР 1924 року внесли право вільного виходу республік із Союзу. 

Таким чином, у підвалини нашої державності було закладено найнебезпечнішу «міну уповільненої дії». 

Вона й вибухнула, як тільки зник страхувальний, запобіжний механізм у вигляді керівної ролі КПРС, яка в підсумку сама розвалилася зсередини. 

Почався «парад суверенітетів». 

8 грудня 1991 року була підписана так звана Біловезька угода про створення Співдружності Незалежних Держав, в якій проголошувалося, що «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування». 

До речі, Статут СНД, прийнятий ще у 1993 році, Україна не підписала і не ратифікувала. 

У 20 – 30-і роки минулого століття більшовики активно просували політику «коренізації», яка в Українській РСР проводилася як українізація. 

Символічно, що в межах цієї політики за згоди радянської влади до СРСР повернувся і був обраний членом Академії наук М. Грушевський, один з ідеологів українського націоналізму, який свого часу користувався підтримкою Австро-Угорщини. 

«Коренізація», безумовно, зіграла велику роль у розвитку і зміцненні української культури, мови, ідентичності. 

Разом з тим під виглядом боротьби з так званим російським великодержавним шовінізмом українізація часто нав’язувалася тим, хто себе українцем не вважав. 

Саме радянська національна політика – замість великої російської нації, триєдиного народу, що складається з великоросів, малоросів і білорусів – закріпила на державному рівні положення про три окремих слов’янських народи: російський, український і білоруський. 


У 1939 році землі, раніше захоплені Польщею, були повернуті до СРСР. 

Їх значна частина приєднана до Радянської України. 

У 1940 році до УРСР увійшла частина Бессарабії, окупована Румунією в 1918 році, і Північна Буковина. 

У 1948 році – чорноморський острів Зміїний. 

У 1954 році до складу УРСР була передана Кримська область РРФСР – з грубим порушенням діючих на той час правових норм. 

Окремо скажу про долю Підкарпатської Руси, яка після розпаду Австро-Угорщини опинилася у Чехословаччині. 

Значну частину місцевих мешканців складали русини. 

Про це зараз мало згадують, але після звільнення Закарпаття радянськими військами з’їзд православного населення краю висловився за включення Підкарпатської Русі до РРФСР чи безпосередньо до СРСР – на правах окремої Карпаторуської республіки. 

Але цю думку людей проігнорували. 

І влітку 1945 року було оголошено – як писала газета «Правда» – про історичний акт возз’єднання Закарпатської України «зі своєю давньою батьківщиною – Україною». 

Таким чином, сучасна Україна – цілком і повністю дітище радянської епохи. 

Ми знаємо і пам’ятаємо, що значною мірою вона створювалася за рахунок історичної Росії.

Досить порівняти, які землі возз’єдналися з російською державою в XVII столітті і з якими територіями УРСР вийшла зі складу Радянського Союзу. 

Більшовики ставилися до російського народу як невичерпного матеріалу для соціальних експериментів. 

Вони мріяли про світову революцію, яка, на їхню думку, взагалі скасує національні держави. 

Тому довільно нарізали кордони, роздавали щедрі територіальні «подарунки». 

Врешті-решт, чим саме керувалися лідери більшовиків, шматуючи країну, вже не має значення. 

Можна сперечатися про деталі, про підґрунтя тих чи інших рішень. 

Очевидно одне: Росія фактично була пограбована.

Працюючи над цією статтею, основувався не на якихось таємних архівах, а на відкритих документах, які містять добре відомі факти. 

Керівники сучасної України та їхні зовнішні покровителі вважають за краще про ці факти не згадувати. 

Але з різних приводів, доречно і недоречно, у тому числі за кордоном, сьогодні прийнято засуджувати «злочини радянського режиму», долучаючи до них навіть ті події, до яких ані КПРС, ані СРСР, ані тим більше сучасна Росія не мають жодного відношення. 

При цьому дії більшовиків з відторгнення від Росії її історичних територій злочинним актом не вважаються. Зрозуміло чому. 

Якщо це призвело до послаблення Росії, то наших недоброзичливців це влаштовує. 

У СРСР кордони між республіками, звичайно ж, не сприймалися як державні, мали умовний характер в рамках єдиної країни, яка, за усіх атрибутів федерації, по суті була у найвищому ступені централізованою – за рахунок, повторюю, керівної ролі КПРС. 

Але у 1991 році всі ці території, а головне – люди, які там жили, відразу опинилися за кордоном.

І були вже дійсно відірвані від історичної Батьківщини.

Комментариев нет:

Отправить комментарий