28 мая 2012 г.

Иван Бабенко. Під знаком Терезів (Лінія долі)

На обрії - море.

     Перекидання резервного війська до району бойових дій от-от мало завершитись. Багато станцій і полустанків промайнуло обабіч, все ближчим ставало море, якого багато хто з-поміж резервистів ще ніколи в житті не бачив. Яке воно — оте Чорне море? Чи чорне насправді, чи синє, чи сіре? 
— Хлопці, море на обрії! 
     Всі, хто протиснувся, з’юрмились біля вагонних дверей, з цікавістю вглядаючись у неозору синяву, що рухалася, мерехтіла, то бігла до берега, то відступала. Тут, поблизу Анапи, мали, дотримуючись уже прифронтового маскування, зібратись у захищеному місці й чекати на судно. Воно заміріло, хоч і очікувано, але все ж якось несподівано. Братія пожвавилась, прикидаючи, як краще розміститись для далекого морського переходу на кораблі. Дорога морем обіцяла бути і нелегкою, і небезпечною. 
     Судно все ближче і ближче. Тільки як йому безпечно причалити до берега, коли повітря так і кишить од ворожих бомбардувальників? Ледь встигли подумати, як із-за хмари по-хижацьки вислизнули один за одним два ворожих пікірувальники. Ще мить, і самотній беззахисний кораблик вмить оповився димом і вогнем. На очах він гинув і зник у морських хвилях. 
— Нічого собі початок… — скрушно поповзло поміж приголомшених таким поворотом подій бійців. 
— Розмови! — обірвав балакунів командир. — Приготуватись до вантаження на резервне судно! 
     Воно й насправді надійшло надвечір. Необстріляні ще піхотинці 44-ї армії Закавказького фронту поспіхом, але без зайвої метушні, заповнювали трюми і палуби. Уже з настанням темряви непомітно відчалили і взяли курс на захід. Ні запитань, ні розмов. Пророкувати подальший розвиток подій ніхто не наважувався… 
      Як нелегко давалися нашим воїнам ті вогненні милі і кілометри, пригадував пізніше один з-поміж учасників тих буремних подій капітан І рангу запасу І. Марков. У ті дні він командував групою керування артилерією головного калібру на крейсері «Красный Кавказ». 
     28 грудня 1941 року на корабель прийняли багато військ і техніки. Щоправда, ніхто не знав, де й на коли саме заплановано очікувану операцію – підготовка до неї проходила в цілковитій таємниці. 
     Надвечір того ж таки дня «Красный Кавказ» та інші кораблі вийшли в море. Тоді й оголосили, що належить висадити десант безпосередньо в порт Феодосію. Спершу погода сприяла переходові. Та потім зчинився шторм. Глибокої ночі корабель наблизився до берега, захопленого ворогом. Усі вдивлялися у темряву, відшукуючи поглядом наші підводні човни, які сигнальним вогнем мали показати точку повороту в затоку. На той час до Криму вже було перекинуто частини 51-ї армії. Десант захопив частину берега і, ведучи важкі бої, відтягав на себе від Феодосії крупні сили противника. 
     Разом із «Красным Кавказом» до Феодосії наближувались інші кораблі. На катерах перекидались 300 моряків-добровольців штурмової групи. Командир висадки капітан І рангу Басистий уточнював з командиром передового загону десанту майором Андреєвим деталі бойових дій. Турбувало, чи зуміють катери за такого сильного шторму здолати загородження, прорватися в порт і висадити штурмову групу. А слідом у дію вступали міноносці, які мали разом із крейсером увірватися в порт. Крейсер «Красный Крим», висадивши десант, мав заякоритись на рейді.
     В чорному небі спалахнули дві білі ракети. Сигнал: катери прорвались через загородження, вхід до гавані вільний. Крейсер відкрив артилерійський вогонь, розтинаючи спалахами гармат темінь ночі. Окреслились обриси причалу. Готувались до заведення швартові кінці, а війська – до висадки. Вони мали викинутись на берег, як тільки крейсер пристане до молу. Хвилі заважали ошвартуватись. Противник, освітлюючи акваторію порту ракетами й прожекторами, вів по крейсерові шалений вогонь. Під бортом вибухали міни та снаряди, автоматні і кулеметні черги осипали корабель градом куль. З’явились убиті й поранені. Щоб подавити вогонь противника, командир крейсера наказав кожній гарматі й кулеметові вести стрільбу самостійно.
     Дуель розгорялась. Ворожий снаряд влучив у гарматну башту, викликав пожежу порохових зарядів. Їх викинула за борт. Зрештою крейсер причалив. На палубі вибухають снаряди, та основні сили десанту уже на березі. Бій кипить на вулицях Феодосії. Час відчалювати. Завдання виконано. 

За завданням Ставки 

     Щоб краще уявити, у вир яких воєнних подій волею обставин потрапив і мій батько, торкнемося бодай побіжно ситуації на тогочасних фронтах. 
     Як відомо ще зі шкільних підручників з історії, розгром у 1941 році німецьких військ під Москвою, Ростовом і Тихвіном змінив стратегічну обстановку на фронтах війни. Ставкою Верховного Головнокомандування було поставлено завдання провести ще й Керченсько-Феодосійську десантну операцію для деблокування обложеного противником Севастополя і цілковитого визволення Криму. Ця операція планувалася як складова частина загального наступу нашої армії в зимову кампанію 1941—1942 років, проходила від 25 грудня по 2 січня і стала найбільшою. 
     На Керченському півострові на той час перебував 42-й німецький армійський корпус чисельністю в 25 тисяч чоловік. Противник мав тут 118 танків, 180 гармат, близько 100 літаків, зібрав значний флот. 17 грудня 1941 року він розгорнув другий, вирішальний, за його задумом, штурм Севастополя. Треба було за всяку ціну відволікти на себе бодай частину ворожих сил від головної бази Чорноморського флоту. 
     Здійснення цієї непростої операції покладалось на тодішній Закавказький фронт (командуючий генерал-лейтенант Д. Т. Козлов) у взаємодії з Чорноморським флотом. Висадка передбачалася на широкому 250-кілометровому фронті від Арабатської стрілки на півночі півострова до Феодосії на півдні. Головного удару мала завдати його, батькова 44-та армія (командуючий генерал-майор А. Н. Первушин) з півдня в напрямі Феодосії, Ак-Монаю. Їй належало оволодіти як самою Феодосією, так і захопити Ак-Монайський перешийок.
     На світанку 29 грудня 1941 року, підтримані вогнем крейсерів і есмінців, у Феодосії почали висаджуватися головні сили десанту — частини 44-ї армії. Це був несподіваний і нищівний удар по ворогові. 
     До речі, спершу передбачалося провести десантну операцію ще 21 грудня. Але на той час німецькі війська під Севастополем впритул підійшли до Мекензієвих гір, і містові потрібна була термінова допомога. Тому операцію провели дещо пізніше, послідовно у два етапи: на північно-східному узбережжі 26-го, у Феодосії — 29 грудня. Планувалося наступати з Керченського півострова вглиб Криму. За сприятливих умов розвиток цього удару міг привести до визволення всього Криму. 
    За період від 28 по 31 грудня кораблями і транспортними суднами Чорноморського флоту вдалося перекинути до Феодосії 23 000 військовослужбовців 44-ї армії, доставити багато коней, танків, гармат, мінометів, автомашин, тисячі тонн набоїв та інших військових вантажів. Все сповнювало надією на неминучий успіх. 
     28 січня 1942 року на захопленому плацдармі Закавказький фронт було перетворено на Кримський, що проіснував по травень 1942 року. 
     Стрімко наступаючи від Феодосії і з боку Керчі, частини 44-ї і 51-ї армій 1 січня 1942 року з’єдналися. Просунувшись від східного узбережжя, вони вийшли на рубіж Побєдноє—Новопокровка—Первомайське—Планерське. На цій лінії фронт тимчасово стабілізувався.
     Командувач 11-ї німецької армії генерал Манштейн пізніше визнавав, що в цей час доля німецьких військ «висіла на волосині». Вони вимушені були припинити другий штурм Севастополя і перекинути в район Феодосії значні сили. 
     Ворог вдавався до одчайдушних спроб відновити становище у східному Криму. Вся його базована тут авіація піддавала безперервному бомбардуванню наші транспорти на морських комунікаціях, якими здійснювалося постачання десантних військ, їхнє поповнення. Сухопутні комунікації розтяглися, тили відстали від передових частин. Скориставшись із цього, противник розгорнув потужний контрнаступ. 17 січня десантні війська залишили Феодосію. Відведені частини 44-ї та 51-ї армій закріпилися на Ак-Монайських позиціях. 
     Третій, останній штурм Севастополя німці розпочали 7 червня 1942 року після п’ятиденного безперервного бомбардування й артилерійського обстрілу. Ні Гітлер, ані Манштейн уже не пригадували про початковий термін взяття міста — 1 листопада 1941 року. А ще ж восени 1941 року Гітлер вимагав від Манштейна оволодіти Севастополем з ходу. На початку 42-го для підняття наступального духу командуючому 11-ю німецькою армією присвоїли звання генерал-фельдмаршала і пообіцяли подарувати палац «Кечкине» на Південному березі Криму… 
     Тепер стояло інше завдання: у будь-який термін і за будь-яку ціну захопити цей «диявольський Севастополь», знищити його «фанатиків-захисників», розв’язати собі руки для Харкова, Сталінграда, Кавказу. Щоб його взяти, 11-й німецькій армії потрібно було передусім оволодіти Керченським півостровом. Розуміючи це, Манштейн у січні-квітні 1942 року до жодних активних дій в Криму не вдавався. 
     В оцю ось «позиційну» війну й потрапив отоді мій батько-мінометник. 

Третя міна — твоя! 

— Батареє, до бою! Прямо, тисяча — штабна машина противника. Три набої. Знищити! 
     А в батареї — останній міномет. І останній навідник — мій батько. 
…Чорний лакований «опель», різко контрастуючи своїми красивими обрисами на тлі прибитого снігами пшеничища, грайливо, явно зневажаючи знекровленого противника, нахабно котив уздовж фронту. Навряд чи була потреба зайвий раз продемонструвати свою зневагу, знехтувати небезпекою. Зате вкотре показати неспроможність противника вразити навіть таку незахищену ціль німцям явно кортіло. 
  Навідник міномета припав до прицілу. Хутко запрацювавши маховичком поворотного механізму і звіряючи покази бусолі. 
— Вогонь! — і з жерла мінометного ствола з характерним різким звуком вирвався перший набій. Заряджаючий точно фіксує, що міна вийшла таки зі ствола. Можна опускати чергову. Перша ж, описавши в небі видиму й неозброєним оком круту навісну траекторію, вибухнула фонтаном землі позаду машини. Недоліт. Робиться необхідна поправка в прицілі. А водій лімузина, зачувши недобре, різко додає газу. Марно: друга міна перегороджує машині шлях. Вона заметалась. Залишається третя, яку на фронті називали коротко «твоєю». 
    Та перш ніж цей смертоносний набій помчить, щоб напевне накрити ціль, пригадаймо, що означала взагалі на фронті третя міна і як її остерігались фронтовики. 
…Як пригадував після війни особистий водій маршала Георгія Жукова — Микола Бєлов, улюбленою фразою грізного полководця завжди залишалось: «А я, якщо справа того вимагала, виорював черевом землю при самій передовій». За всіх випадків я супроводжував маршала. Це було зазвичай перед яким-небудь великим наступом — Георгієві Костянтиновичу потрібно було самому оцінити місцевість, уявити можливий розвиток бою. 
   Без потреби Жуков не ризикував. У його характері не було нічого показного. Він був людиною хороброю і мужньою. Задля справи і себе не шкодував, і з інших питав. Та на війні без ризику неможливо. Був випадок, коли мені особисто небо здалося з кожушок. 
     В боях на Курській дузі перш ніж віддати наказ Ставки про наступ Брянському фронтові, Жуков приїхав до місця намічуваного удару. Було це 11 липня 1943 року. Машину залишили в лісочку, приблизно за кілометр від передової. Далі він пішов пішки з командуючим фронтом М. М. Поповим. Уже при самій передовій мовив: «Тепер ви залишитеся, а я один…» Слід було йому переконатися, що місцевість для ривка танків обрано безпомилково. Поповз. Я — за ним. Біля нейтральної смуги Жуков уважно оглянув лощини і пагорби. А коли поверталися, мабуть, нас помітили німці. Міни! Одна попереду, друга — позаду… «Третя буде нашою, притискуйся до землі!» При цих словах я рвонувся й накрив, як мені було зумовлено службою, маршала своїм тілом. Міна вибухнула за якихось чотири метри, на щастя, на пригорку — осколки верхом пішли. Та вибухом нас добряче труснуло. Георгій Костянтинович втратив слух. Довелось лікареві виїхати на фронт і тут лікувати Маршала добрих два місяці.

Из альманаха ХОО "Маринист" ВСПМ

Комментариев нет:

Отправить комментарий